Ми познайомились завдяки моїй подрузі: вона розповіла, що її сусід, підприємець, 2022 року пішов воювати, а зараз повернувся з війни та планує змінити своє майбутнє.
Чи було мені цікаво познайомитись з цією людиною? Так!
Ми зустрілись – і ось про що була розмова.
— Мене звуть Ольгерт. Прізвище — Серов.Позивний Світлий. Мені 52 роки. Я народився в Ізмаїлі, половину життя прожив там, а зараз живу в Одесі.
— В Ізмаїлі де саме навчались?
— У сьомій школі. Там навчалась і моя мама, потім я. Після школи було ПТУ №7 — тоді воно готувало спеціалістів для заводу «Еталон». Я навчався на ремонтника зі стратегічної наладки станцій, чи щось таке. Але за фахом ніколи не працював — хоч знання, кажуть, були хороші.
— Далі була строкова служба?
— Так. Служив на Уралі, у Свердловській області у закритому місті. Повернувся з армії — дівчина чекала, одружився. Маю двоє дорослих дітей — сина й доньку.
— А чому вирішили займатись підприємництвом?
— Після армії роботи як такої не було, молодий був, більше гуляв. Батьки допомагали. А потім одружилися, почали самостійне життя, став шукати себе. Відкрив підприємство, зайнявся ювелірним бізнесом. Спочатку сам учився у фахових майстрів — сподобалося. Потім відкрив майстерні, повний цикл: від виробництва до магазину. Працювало шість продавчинь і чотири майстри. Двох хлопців навчав з нуля — за пів року вже самостійно працювали. Я платив їм зарплату, офіційно оформлював.
— А зараз з ними спілкуєтесь?
— Ні. Взагалі з довоєнного життя зв’язків майже не залишилось.
— Ви мали успішний бізнес. Чому все закрили?
— Десь у 2021-му році втомився — морально. Вирішив зупинитись. І до початку повномасштабної війни просто жив — кайфував від життя.
— Але у 2022 році ви йдете воювати. Чому?
— У лютому 2022-го я отримав травму — розірвав зв’язку на коліні, поки бігав. До травня був у реабілітації. А тригером стали кадри з Бучі та Ірпеня. Це було особисте, жорстке рішення — я просто зрозумів, що мушу йти. Не було сумнівів, не шукав причин. Пішов добровольцем у травні 2022-го.
— Не розглядали можливість виїзду за кордон?
— Ні, взагалі. Навіть думки такої не було.
— Як проходила мобілізація?
— Пройшов медкомісію, сказали: «Наступного тижня викличемо». Але подзвонили одразу — прийшов з речами, і в той же день вже був у формі. Спочатку призначили кухарем, як і на строковій службі. Але я просив перевести — ми були в реактивному дивізіоні БМ-21 «Град», напрямок — Миколаївський. Було гучно, важко. З лютого 2023 року перевели в протитанковий батальйон — ПТРК, «Корсар», «Джавелін».
— Ваше звання?
— Солдат. Бо я мобілізований, а звання мобілізованим не дають. Лише ордени(сміється). Ну, то таке.
Поняття «побратими» на війні — це не просто слова. Це реальність. Ставлення між людьми формується незалежно від того, чи ти на позиції, чи на відпочинку — воно має бути справжнім. Там немає місця фальші. Якщо ти не поважаєш когось на відпочинку, то й на позиції не зможеш на нього покластися. Бо знаєш: може заснути, може не вийти, не прострелити, не відпрацювати. Це ж про довіру.
А що порадити? Складно сказати. Але, поки думаю, згадую: пам’ятаєте, у нас були афганці. Коли вони повернулись, частина пішла в силові структури, частина — в бізнес. Так, тоді їм казали: «Ми вас туди не посилали». Але ж це була інша держава, інший устрій, інші реалії. А зараз ми маємо війну у своїй країні. І от вже не можна казати: «Ми вас туди не посилали», — бо хлопці захищають і нас, і наш спокій, і навіть оту можливість просто сидіти, пити каву.
Питання в іншому: яким має бути суспільство, щоб ті, хто повертається з фронту, відчували себе потрібними, комфортними?
Є дослідження — не лише в нас, по всьому світу — що приблизно 20% людей активно підтримують, топлять за країну, а 80% —не активні, але вони є, і цього не змінити. Це треба просто прийняти як факт.
А як з цим боротися?.. Ну, я, наприклад, пішов воювати саме для того, щоб ці 80% жили спокійно, жили як цивільні, щасливі, в достатку. Тому які до них можуть бути претензії? Я для цього і пішов.
Побажання? Ну… я люблю людей. Для мене немає поганих. Коли кажуть: «ухилянти», «не ухилянти», ТЦК чи не ТЦК… Побажання одне: люди, будьте щасливі. Цінуйте життя.
Так, зараз дуже тяжко. Хлопцям на передовій — просто пекельно. Я постійно з ними на зв’язку. І моє побажання — не бути байдужими. Навіть не в плані поваги чи зневаги — просто зробіть хоч щось. Булочку спечіть, цукерок купіть, чай чи каву — і відправте.
Колись був потужний волонтерський рух. Кожен тиждень щось привозили — і це дуже надихало. Було відчуття, що суспільство не байдуже. А зараз уже такого немає. Волонтерів менше, рух менший.
Але ж усе просто. Якщо боїтеся, що вас можуть обдурити — знайдіть контакт з військовими. У кожному підрозділі є перевірені волонтери. Зв’яжіться з ними — і допомагайте. Не потрібні мільйони. Просто чай, кава, цукерки. Це вже допомога.
Я сам допомагаю — з власних коштів. Не роблю зборів. Просто купую і передаю.
Зараз ще знайшов хлопця, який робить FPV-дрони — замовлятиму партію. Знову ж таки, за власні кошти. Хтось кікімори плете — і це теж рятує життя. Кожен допомагає, як може.
Наприклад, у нас є такий хлопець Манік — я йому купив бус. Він доставляє їжу, харчі на позиції. Дуже потрібна справа.
Що побажати? Усім — повернутися живими. І військовим, які повертаються, — щоб ми, як суспільство, усвідомили, що було, зробили висновки і більше не повторювали помилок.
Вірю, що це можливо. Чому ні? Після Другої світової виросло кілька поколінь, які не знали, що таке війна. Я, наприклад, колись дивувався, коли тато казав: «Головне, щоб не було війни». Мені тоді здавалося — яка війна, ми ж живемо спокійно.
А тепер сам розумію, що він мав на увазі. І коли зараз чую, як хтось каже: «Головне, щоб не було війни» — дивуюсь. Вона ж іде. Вона просто ще не постукала саме в ці двері, але вона вже поруч.
Я колись багато бігав. 20 км щодня, 30 — у неділю. Потім ковід, перейшов на спортплощадки. Почав після розлучення — тоді ніщо не стримувало. Був вільним. Не було нових стосунків — просто кайфував від життя, від себе. І саме тому мені було не страшно вмирати. Бо до війни я жив круто. По-справжньому.
Зараз мені 52. Скільки планую прожити? Ну, є така банальна відповідь — скільки Боженька дасть. Але я собі ставлю планку — 103+. Бо є ще Антарктида. Космосу в планах нема, але є потужні, дуже важливі для суспільства цілі. Не буду зараз про них говорити, але вони дають мені сили жити далі.
Хай усе здійсниться!
Ірина Королькова
