Реформі охорони здоровʼя – 12 років. Чи збулось те, про що мріялось?

Початок: реформу потребували пацієнти, система охорони здоровʼя та власне держава

Реформа охорони здоровʼя в нашій країні розпочалась 2012 року та мала на меті запровадити сімейну медицину в Україні та структурувати медичні закладі за видами допомоги: первинна (амбулаторно-поліклінічна), вторинна (стаціонарна), третинна (на рівні республіканських та обласних лікувальних закладів, у тому числі диспансерів), а також екстрена медична допомога.

Реформа поставила завдання перерозподілити частину фінансів із вторинної ланки (стаціонарів) у первинну (амбулаторно-поліклінічні установи), а фінансування вторинної ланки (стаціонарів) з місцевих бюджетів — на обласні (в обмін на частину прибуткового податку, що тепер передається з міст та районів до області). Паралельно реформа вела до оптимізації мережі стаціонарів (закриття, перепрофілювання на хоспіси, денні стаціонари, так звані лікарні планового та відновного лікування); а також до заміщення системи санітарно-епідеміологічних станцій на санітарно-епідеміологічну службу із значним скороченням установ СЕС. Крім того, медичні навчальні заклади реформою перепідпорядковувались Міністерству освіти, науки, молоді та спорту України.

 Тобто, реформа мала перетворити громіздкий та вкрай некомфортний механізм надання медичної допомоги, де результат залежав від медичного працівника та вдачі, у налагоджену систему надання якісної сучасної та адекватної меддопомоги.

 

В чому була проблема?

Якщо людина нездужала, вона – залежно від стану – чи то «пила чайчики за народними рецептами», чи купувала собі ліки, що порадила чи то реклама, чи сусідка або подруга. Аптеки вільно продавали все (в тому числі, антибіотики, дозування яких хворі-«сам-собі-лікар» визначали за порадами подруг, або за інструкцією до медпрепарату). Інша крайність – людина могла з певною періодичністю ходити по лікарях, щоб «обслєдоваться» чи «профілактично прокапатися». Існування в поліклініках черг довжиною в години пояснювалось, в тому числі, моделлю поведінки «сам-собі-лікар». При цьому вузькопрофільні фахівці приймали пацієнтів, які потребували допомоги сімейного лікаря.

 Щодо стаціонарів, то тут благало змін все: меблі, білизна, сантехніка, стан приміщень «з досвідом» в декілька десятиліть, застаріла медтехніка, якої теж не вистачало, криза з інвентарем… І кадри. Так, медпрацівники були – але, будемо чесними, лікувати хворих в стані гострої нестачі всього та при «соромʼязливих» зарплатнях – це подвиг милосердя. І в разі невдачі винним вважався лікар – хоча він не мав бути чарівником чи повноправним помічником Бога…

За рівнем захворюваності на рак Одеська область 2012 року обіймала 1 місце в Україні.

Щороку діагноз «рак» лікарі ставили 9 тисячам мешканців, з них кожен четвертий помирав на протязі року.

Варто пригадати, що за можливості хворі їхали по меддопомогу «наверх» — в обласні лікарні, столицю та за кордон.

І тут варто сказати про «коло депресії системи»: пацієнти їхали в великі міста до ЛПУ з гідними умовами та (головне!) до лікарів з більшим досвідом практичної роботи, а на місцях через брак звернень страждав професійний досвід медичних працівників та під сумнівом була доцільність придбання сучасного обладнання: кому воно знадобиться, якщо по допомогу їдуть геть подалі від місцевих лікарів?

«…високій смертності від раку сприяє погане медичне забезпечення лікарень регіону».

Михайло Бортко, начальник обласного управління охорони здоров’я Одеської ОДА 2012 року

Не слід забували про «ліжко-фонд»: його заповненість часом забезпечували пацієнти категорії «сам-собі-лікар» — так, ті, хто сам вирішував, що слід «прокапатись для профілактики». А гроші на все це йшли – та утікали як в пісок…

 Тобто, реформа всієї системи охорони здоровʼя була на часі і на користь кожному.

 

 

Статистика

2011 року на Одещині смертність перевищила народжуваність на 15%, повідомляє прес-служба головного управління статистики на Одещині.

Кількість померлих перевищила кількість народжених на 15,3%. Основними причинами смерті населення були хвороби системи кровообігу, від яких померло 63,5% від загальної кількості та новоутворення -13,7%.

Зустріти пацієнта віком від 18 до 30 із інсультом це вже нормально. Однак, насправді ці захворювання характерні для людей як мінімум після 40 років.

Зовнішні причини смерті становили лише 7,4% від загальної кількості померлих (Дмитро Маньковський, лікар-невролог).

До втрат відносяться мертвонароджені. У 2011 році медики зареєстрували 215 мертвонароджених (із загальної кількості 29,23 тис. народжених). Крім того, у віці до 1 року загинуло 268 дітей.

Показник смертності дітей до 1 року з розрахунку на 1000 живонароджених порівняно з 2010 роком збільшився з 9,2% до 9,3%.

З 2015 року Одеська область займала перше місце за рівнем захворюваності на туберкульоз.

 

Що планувалось зробити?

  • Сформувати шпитальні округи, які не співпадають із адміністративно-територіальними одиницями, з основною базовою лікарнею (багатопрофільні лікарні інтенсивного лікування (саме сюди везтимуть пацієнтів швидкі, тут будуть і пологові відділення), лікувальними закладами вторинного рівня та поліклінічною мережею первинної медико-санітарної допомоги, лікарнями для відновного лікування, а також сімейним лікарем, який у всьому світі є пріоритетним напрямком.
  • Оптимізувати мережу медичних установ та, чітко розділивши медичну допомогу на первинну, спеціалізовану та високоспеціалізовану, зробити первинну доступною, а спеціалізовану – висококваліфікованою та високотехнологічною.

Оптимізація не скорочувала чисельність медзакладів, а видсікала неефективні, пропонуючі створити на їх базі, наприклад, хоспіси чи амбулаторії.

Сама перспектива перепрофілювання закриття малопотужних медустанов виглядала логічним рішенням: краще утримувати одну пристойну лікарню, ніж три, в яких немає навіть йоду та марлі.

  • Ввести до обігу таке явище як сімейний лікар – медичний фахівець, якому довіряє пацієнт та який супроводжує пацієнта на протязі тривалого часу, тому може оцінити ризики спадковості та інші фактори, які впливають на стан здоровʼя пацієнта. Саме сімейний лікар є першим лікарем, до якого звертається пацієнт (окрім екстрених випадків), щоб отримати фахову допомогу або направлення до вузького фахівця.

 

  •  Реформувати службу швидкої медичної допомоги. Вона повинна була стати дійсно швидкою (10 хвилин від виклику до прибуття) та дійсно допомогою (пацієнт мав отримувати все необхідне на місці, або по дорозі у лікарню – при потребі госпіталізації). Для цього потребувались логістичні рішення, підстанції, сучасна техніка та обладнання – а ще відремонтовані дорогі та підʼїзні шляхи, повага на дорогах від усіх учасників дорожнього руху і розуміння, коли треба звертатися до «швидкої», а коли – прийняти ліки та звернутися до сімейного лікаря.

 

Фактично медична реформа, головна мета якої – зберегти здоровʼя та життя людини, виявилась нагальною потребою змін багатьох галузей життя – і це не перебільшення, якщо до переліку завдань додати також необхідність перевиховання громадськості щодо ставлення до стану власного здоровʼя та розуміння функцій медичної системи.

 

Бізнес-портал Одеської області за підтримки N-ost https://n-ost.org/ розпочинає цикл публікацій, в яких розповість, чи вдалось досягти зі запланованого в масштабі не всієї країни, а окремого регіону – півдня Одеської області, що змінилось, як це вплинуло на якість медичної допомоги взагалі та в умовах повномасштабної воєнної агресії росії проти України та чи можна говорити, що реформування системи охорони здоровʼя завершено.

 

Ірина Королькова,

членкиня Національної спілки журналістів України

Автор записи: odessabiz

Добавить комментарий